За загальним правилом правочини потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 209 ЦКУ): зокрема, власне ЦКУ, ГКУ, ЗКУ тощо. Водночас на вимогу фіз- чи юрособи таке посвідчення може здійснюватися і в інших випадках. Такі договори, з урахуванням приписів ч. 3 ст. 640 і ч. 4 ст. 639 ЦКУ, вважаються укладеними з моменту нотаріального посвідчення. Умові про нотаріальне посвідчення слід приділяти належну увагу, оскільки її порушення робить договір нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦКУ), що, крім іншого, може спричинити неприємні податкові наслідки для його сторін.
Разом з тим, із 01.01.2013 р. скасовано держреєстрацію договорів*. На зміну їй прийшла держреєстрація речових прав (права власності, користування, володіння та інших прав, названих у ч. 1 ст. 4 Закону № 1952) на нерухоме майно (зокрема, земельні ділянки, будівлі, споруди, приміщення тощо) та їх обтяжень. Її правове значення полягає в тому, що відповідне право вважається таким, що виникло лише з момент його держреєстрації. У зв’язку з цим зауважимо, що відсутність останньої не призводить до недійсності/нікчемності відповідного договору — у такому разі слід говорити про те, що відповідне право не виникло. Порядок здійснення держреєстрації речових прав на нерухомість розглядався в газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 43, с. 4.
* Скасовано держреєстрацію договорів у розумінні ЦКУ, яку здійснювали нотаріуси. Водночас в окремих випадках, передбачених законодавством, держреєстрація договорів все ще може потрібна: зокрема, при оренді земельного паю (реєстрація в такому разі відбувається згідно з Порядком реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затвердженим постановою Кабміну від 24.01.2000 р. № 119).
