Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом юридичної особи до Головного управління Держпродспоживслужби, у якій позивач просив визнати протиправною та скасувати постанову про накладення стягнень.
Суть спору полягає в тому, що за результатами проведення перевірки позивача (магазину) щодо дотримання законодавства про захист прав споживачів було складено акт, відповідно до якого, у діях позивача містяться ознаки порушення у формі стимулювання продажу тютюнових виробів (розміщення тютюнових виробів у точках продажу, за які позивач щомісячно отримує кошти). За викладеними в акті висновками зазначені дії позивача є порушенням абзаців 2, 3 та 10 ч. 1 ст. 16 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення». Виявлені під час проведення перевірки порушення стали підставою для винесення постанови про накладення на позивача штрафних санкцій, передбачених ст. 20 цього Закону.
На підставі аналізу положень ст. 16 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» колегія суддів КАС ВС дійшла висновку, що суб’єкт господарювання несе відповідальність за порушення вимог цієї статті шляхом здійснення прямого чи непрямого впливу (стимулювання) саме на споживача.
Суди попередніх інстанцій встановили, що між позивачем (виконавець) та замовником (виробник) було укладено договір, згідно з умовами якого виконавець надає замовнику послуги із забезпечення і підтримки наявності у продажу тютюнових виробів у торгових точках виконавця, перелік яких передбачений цим договором.
Колегія суддів погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про те, що предметом цього договору, по суті, є забезпечення виконавцем повного асортименту тютюнових виробів замовника в своїх торгових точках, а умовами вказаного договору не передбачено обов’язку позивача вчиняти будь-які заходи заохочувального характеру, спрямовані на розповсюдження та споживання тютюнових виробів замовника.
Таким чином, передбачені умовами договору з замовником обов’язок позивача забезпечити на постійній основі наявність у продажу в торгових точках асортименту продукції (виробника), її кількість та обсяги реалізації, повністю узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не можуть розглядатись як захід стимулювання продажу відповідного товару. Фактично винагорода сплачується за дотримання незнижуваного залишку певного асортименту тютюнових виробів у продавця (позивача).
Сам факт укладення договору, згідно з умовами якого виконавець надає замовнику послуги із забезпечення і підтримки наявності у продажу тютюнових виробів, не може розцінюватися як захід, спрямований на стимулювання продажу тютюнових виробів, а розміщення самого виробу у місці його продажу відповідно до Правил роздрібної торгівлі тютюновими виробами, за відсутності іншої інформації, не є стимулюванням до його придбання.
Отже, заборони, передбачені наведеними вище законодавчими актами, стосуються відносин між виробниками (продавцями) та споживачами, а не стосунків між суб’єктами господарювання, які реалізують тютюнову продукцію.
(Джерело: Постанова Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 815/7159/16 (адміністративне провадження № К/9901/45146/18).