Контролюючий орган стверджує, що кредит позивачу надавався з метою поповнення обігових коштів. Однак отримані кредитні кошти було направлено на депозитний рахунок. Тому, на думку контролюючого органу, позивач не мав права включати до складу витрат суму, яка дорівнює сумі різниці між отриманими позивачем відсотками за депозитними договорами з банком та сумою сплачених позивачем банку процентів за користування кредитними коштами.
Натомість суди попередніх інстанцій установили, що всі кредитні кошти, отримані позивачем за кредитними договорами, позивач використав в межах господарської діяльності на господарські потреби. Тому доводи контролюючого органу про завищення позивачем витрат, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, на суму різниці між сплаченими позивачем процентами за користування кредитом та отриманими процентами за депозитними договорами, суд касаційної інстанції вважає безпідставними. Підприємство мало право залучати кредитні кошти для використання в господарській діяльності, самостійно спрямовуючи їх на господарські потреби.
З огляду на зазначене, Суд визнав правомірним віднесення позивачем до складу витрат витрати на нарахування процентів за кредитами.
(Джерело: постанова ВС від 03.12.2019 р. у справі № 820/8815/14)
