Податковий орган дійшов висновку, що за наслідками перевірки ПП (з урахуванням оперативності проведення операцій із придбання і реалізації олії та віддаленості контрагентів один від одного) зроблено висновок про неможливість здійснення таких операцій, такі операції мали нереальний товарний характер, товар не перевозився і не зберігався. З метою штучного формування валових витрат та податкового кредиту ПП безпідставно виписано податкові накладні на податкові зобов’язання з продажу товарів на адресу восьми контрагентів-покупців. Тому податковий орган визнав укладені ПП угоди з контрагентами-покупцями і постачальниками такими, що мають ознаки нікчемності.
Розглядаючи цю справу, Суд керувався такими положеннями чинного законодавства:
• підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою ст. 203 ЦКУ (ст. 215 ЦКУ);
• недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається;
• якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин);
• правочин, який порушує публічний порядок, є нік¬чемним (ст. 228 ЦКУ). При кваліфікації такого правочину має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами. Наявність умислу в сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або мали усвідомлювати протиправність вчинення зобов’язання і суперечність його мети інтересам держави та суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Суд переконаний, що судами попередніх інстанцій правомірно відхилено посилання ДФС на статті 203 та 215 ЦКУ, оскільки зазначені норми можуть застосовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку. Відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.
Так, законом не передбачена можливість визначення податковим органом правочину нікчемним під час проведення перевірки суб’єкта господарювання на підставі припущень, що відповідні господарські операції проведені з певними контрагентами було здійснено без наміру створення правових наслідків. Іноді факт недійсності правочину може бути встановлено рішенням суду.
Як з’ясовано судами, недійсність правочинів між позивачем та контрагентами не визнана в судовому порядку. Судами констатовано: обставини, викладені в акті перевірки, не можуть бути належними доказами наявності порушень позивачем вимог статтей 203, 215, 216, 228 ЦКУ відносно того, що укладені позивачем правочини з зазначеними контрагентами не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними та є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Матеріали справи свідчать про те, що правочини, укладені між позивачем та ПП, виконано обома сторонами. Претензій щодо змісту та оформлення первинних документів, на підставі яких позивачем було придбано товар, в акті перевірки не зауважено.
(Джерело: Постанова ВС від 23.07.2019 р. у справі № 2а/0370/307/11)
