Одним з найпоширеніших способів ухилення від виконання зобов’язань або затягування стягнення заборгованості – є оскарження умов укладеного договору, зокрема, і з підстав визначення грошового еквівалента зобов’язань в іноземній валюті.
Хоча відповідні правовідносини чітко врегульовані в національному законодавстві і вищі судові інстанції неодноразово висловлювали свою позицію з даного питання, недобросовісні контрагенти все ж намагаються знайти певні протиріччя у окремих нормативно-правових актах і оспорити умови договору щодо визначення грошового еквівалента зобов’язань в іноземній валюті.
У справі, що наведена нижче, покупець оскаржив положення договору поставки з підстав зазначення ціни товару у гривневому еквіваленті до курсу іноземної валюти (Євро). А звернувся покупець з позовом про визнання недійсним договору поставки лише після звернення правонаступника постачальника до суду з позовом про стягнення заборгованості за вже поставлений, але частково оплачений товар.
Представляючи інтереси постачальника в суді, в якості заперечень проти позову про визнання недійсним договору поставки, з підстав визначення грошового еквівалента зобов’язань в іноземній валюті, послався на наступні обставини.
Статтею 533 ЦКУ передбачено, що грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Ця норма кореспондується із приписами ст. 524 ЦКУ, згідно з якою зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Таким чином, положення чинного законодавства хоч і передбачають обов’язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов’язань в іноземній валюті (дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 04.07.2011 р. у справі № 3-62гс11, від 26.12.2011 р. у справі № 3-141гс11 та від 07.10.2014 р. у справі № 3-133гс14).
Наведені доводи підтримані судами першої та апеляційної інстанцій, таким чином, рішення суду про відмову в задоволенні позову недобросовісного контрагента набрало законної сили.